В гостях у казки

Казка супроводжує людину впродовж усього життя, допомагає її успішній соціалізації й ефективному засвоєнню життєвих уроків. Казка для дитини – це не просто вигадка, фантазія, це особлива реальність світу почуттів. Казка розсуває рамки звичайного життя; тільки в казковий формі діти стикаються з такими складними явищами і почуттями, як життя і смерть, любов і ненависть, гнів і співчуття, зрада і підступність. Казка – це стародавній спосіб підтримати людину за допомогою слова.

 Казкотерапія – це один із ефективних методів роботи з учнями початкових класів, які зазнають тих чи інших емоційних та поведінкових труднощів. Суть цього методу у створенні особливої казкової атмосфери, яка робить мрії дитини дійсністю, дозволяє дитині вступити у боротьбу зі своїми страхами, комплексами.

 Основний принцип казкотерапії – цілісний розвиток особистості, турбота про душу, зцілення казкою.

Казка «Тонесенька ниточка, яка з’єднує дитину і маму»

 Мета. Розвинути у дитини відчуття того, що мама ніколи не буває далеко – вона завжди поруч. Мама завжди живе в її сердечку, і дуже хвилюється, якщо сердечко сумує. Дуже добре читати цю казку тоді, коли мама повинна ненадовго поїхати або дитині прийшов час іти в дитячий садок.

  Маленький зайчик заблукав у лісі. Він притулився до старого дерева і гірко плакав. Йому здавалося, що він більше ніколи не побачить свою маму. Ліс ставав все темнішим, а сльози все більшими і більшими. Вони капали одна за одною, одна за одною.

 Зайчик плакав так голосно, що усі лісові жителі прийшли йому на допомогу. Білочка тихесенько підбігла і накрила його своїм пухнастим хвостиком, їжачок приніс солодке яблучко, а великий бурий ведмідь став голосно ревіти, розказуючи усім лісовим жителям про те, що загубився зайчик.

 А треба тобі сказати, дитино, що у цьому ж самому лісі жив старий добрий філін. Він жив на світі так давно і знав так багато, що всі зверталися до нього за порадою. Філін підійшов до зайчика близенько, щоб розкрити йому величезний секрет.

 - Чи знаєш ти, - сказав він, - що між кожною мамою і її дитиною протягнута тонесенька-тонесенька ниточка. Вона настільки тоненька, що ніколи не можна побачити. Але ця ниточка настільки міцна, що її ніколи неможливо розірвати. Вона тягнеться прямо від твого сердечка до маминого.

Де б ти не був, мама завжди знає і відчуває те ж саме, що відчуваєш ти. Якщо тобі добре і весело – мама тихенько посміхається тобі, якщо ти сумуєш – мамі сумно, а якщо ти плачеш, дзвіночок біля маминого сердечка тривожно дзвенить, і вона відчуває кожну твою сльозинку.

Тут зайчик перестав плакати і уважно прислухався до свого серденька. Воно билось дуже тривожно.

-   Це, напевно мама шукає мене і хвилюється, - вирішив зайчик.

-   Ну, звичайно, - підтвердив філін.

-   Як же мені допомогти мамусі знайти мене?

-  Треба заспокоїтись, прислухатись до сердечка і сильно-сильно подумати про маму, - підбадьорив зайчика філін.

Зайчик так і зробив. Він згадав маму, її носик і вушка, і що було сили постарався переконати мамочку, що все добре.

Пройшло зовсім небагато часу і мама-зайчиха прибігла на галявину.

-   Мамуся, ти знайшла мене! – зрадів зайчик. – Я так чекав тебе і зовсім не сумував. Ми гралися, і було весело. А як ти мене знайшла?

-   Я йшла за твоєю зірочкою.

-   Моєю зірочкою?

- Так… Ось там, високо-високо в небі, є твоя зірочка. Вона між сузір’ям «Великого полярного зайця» і сузір’ям «Хороброго зайця». Зірочка з’явилась на небі тоді, коли ти народився. І якщо ти не поруч зі мною, вона завжди показує мені дорогу до тебе.

Бачиш, дитино, як добре закінчилась наша історія? Зайчик знайшов свою дорогу матусю, а вона – свого любимого синочка.

Коли зайчик став великим, і в нього з’явився маленький синочок, на небі народилась нова маленька зірочка. Але тато-зайчик ніколи не забував свою зірочку. Ввечері, коли він дивився на небо, він завжди знав, що його мама думає про нього і теж дивиться на небо.

            Казка «Дружня країна»

Мета: формувати дружні стосунки між хлопчиками та дівчатками, виховувати ввіч­ливість, культуру ґендерного спілкування.

«У лісовій школі всі відчули прихід весни. Вітерець приносив у клас запахи перших весняних ароматів. Пахло квітами та свіжіс­тю... сонячні зайчики скакали в зошитах та відволікали учнів від серйозних занять.

  Ведмедик прокинувся і знову прийшов до школи. Після зимової сплячки він постійно чіплявся до товаришів. Так вже йому хотіло­ся розім'ятись, поборотись та повалятись!.. А звірі побоювалися його незграбності та «важкої» лапи. Іншим учням теж хотілося чогось веселого та галасливого. Вчитель їжак розумів це та прощав активну метушню під час перерви.

Одного разу Ведмедик не розрахував своєї сили та боляче вдарив Вовченя. Вовченяті дуже боліло, але він стримався, не заплакав, а лише потирав бік лапою. Хоча Ведмедик і бачив це, він не підійшов, не вибачився, а грався далі, наче нічого не трапилось. Раптом впала Білочка, її штовхнув Ведмедик і також не вибачився. Білочка почала обурюватись.

—  Знову ти скандалиш, Білочко?! — за­явив їй Ведмедик.

—  Я не скандалю, я прошу, щоб ти виба­чився і більше не штовхався. Мені боляче!

—   Теж мені дівчисько! Пещена!.. Он я Вовченя випадково штовхнув, він навіть не зойкнув, справжній чоловічий характер!.. А всі дівчата — противні, вередливі плакси!

—   Що?! — обурилась Білочка. — А ви, хлопці, — дурні та злі, лише двійки отри­муєте та в футбол ганяєте!

Зчинився галас. Скільки несправедливих і образливих прізвиськ почули звірі одне від одного! Дівчаткам легко вдавалось приду­мувати образливі прізвиська, які зачіпали хлопчиків за живе. Хлопчикам хотілося од­разу ж кинутися в бійку, але поки що вони тільки стискали кулаки та бурмотіли: «Ну, ми їм покажемо!».

Хлопці більше не гралися з дівчатками. А якщо раптом Зайчику хотілося поплигати з Білочкою через струмок, то хтось із хлоп­чаків погрозливо йому кричав: «Агов, дів­чисько!», — і зайчик із сумом повертався до інших, «чоловічих» розваг.

До кінця навчального року, перед літніми канікулами школярам дали завдання підго­тувати концерт для батьків.

«Нехай дівчатка собі, працюють, якщо вони такі розумні», — пробурмотів Ведме­дик.

Дівчатка не відмовились та підготували цілу виставу «Казка про країну Тиждень».

«В одній країні жили семеро маленьких чарівників. Вони були дуже добрими. Ці чарівники — хлопчики та дівчатка (Понеді­лок, Вівторок, Середа, Четвер, П'ятниця, Субота, Неділя). Вони допомагали одне одно­му, разом веселились та відпочивали. Хлоп­чики та дівчатка там ніколи не сварились. Адже у сварках вони могли втратити свою чарівну силу, і тоді б країна Тиждень заги­нула. Щоб зберегти мир та спокій, друзі були уважними одне до одного, вміли домовлятись та пояснювати, поважали себе та інших, не показували, хто із них кращий. Адже який тиждень, наприклад, без дівчаток (Середи, П'ятниці, Суботи та Неділі) або без хлоп­чиків (Понеділка, Вівторка, Четверга). Всі вони були важливими та потрібними в цій чарівній країні».

Батькам та вчителям казка дуже сподо­балась. Хлопцям теж було цікаво, та було ще й сумно. Сумно від того, що не навчились вони домовлятись та дружити, як дівчатка і хлопчики в цій чарівній країні.

Після вистави Ведмедик, Лисеня, Вовченя та інші хлопчики підійшли до дівчаток та подякували їм за казку. А Білочка запропо­нувала: «Давайте придумаємо нову казку ра­зом і покажемо її батькам після канікул?!». «Давайте!» — зраділи хлопчики. І вони всі разом почали обговорювати нову казку, нові мрії та відносини з друзями.»

Після читання казки психолог проводить її обговорення, цікавиться думкою дітей щодо почутого та їхніми відчуттями та ба­жаннями зараз.

Вправа «Холодно — жарко»

Діти сиділи в класі на уроці, раптом подув на вулиці холодний вітер і відчинилося вікно. Стало дуже холодно, діти стиснули ніжки, обняли себе руками, нахилили голівку, нахи­лились до колін. Вчителька підбігла, і зачини­ла вікно. Стало жарко, розпрямили спинки і потягнулись. Молодці!

Ви — школярі. Основна ваша праця — нав­чання. Вона вимагає вміння жити в колективі, довіряти один одному, бути організованим, дисциплінованим, відповідати за свої слова і вчинки. Якби люди були неуважні один до одного, не раділи успіхам своїх товаришів, не співчували їхнім невдачам, життя стало б нестерпно важким і сумним. Вам ще довго доведеться крокувати із класу в клас пліч-о- пліч. Перед вами виникне багато проблем, але я сподіваюсь, що ви пронесете у своїх серцях довіру до людей, добро, уміння ціну­вати дружбу.

Я сьогодні не скривдив нікого,

Друзям я допоміг,

А вони мені за це

Дякували добрим слівцем

І раділи зі мною разом,

Що ми дружимо цілим класом.

Зараз, мій друже, ти маєш змогу

Розказати, хто тобі" дякував за допомогу.

Розкажіть, хто і за що вам сьогодні дяку­вав? Молодці, сподіваюсь, що наступного разу я побачу цілий ліс рук.

Дякую, але мені це не потрібно

Як добре всім жилося у рідному лісі, доки там не з'явилася велика зелена Жаба. Вона обрала собі місце під великим листям лопуха біля стежинки. Нею щоранку звірята бігли до ставка вмиватися. І ось маєш лихо!

Вилізе з-під лопуха це зелене бородавчасте чудовисько й дивиться люто на кожного, хто скаче чи біжить стежкою. А іноді просто зиркне лихим оком або раптом щось таке образливе квакне — і гарного настрою наче й не було.

Вчора Зайчика об­разила:

—   Ще бігаєш? Ну, добігаєшся, поки вовк тебе не з'їсть!

Або до Білочки чіпляється:

—   Що, руда, мрієш стати пташкою? Літаєш тут серед дерев! Ось звалишся колись на ведмедя, він дуже зрадіє такому сніданку!

Всім дісталося від нової сусідки.

— Чого ж це ти, Жабо, така зла? Ну, всі у тебе погані, одна ти свята та Божа, так? — за­питала Лисичка.

— Ква, ква, ква! — озвалася Жаба, це оз­начало: «так, так, так».

Життя у лісі стало не таке, як колись. Хоч під деревами був такий самий приємний хо­лодок. Сонечко так само світило над лісом. Але звірята вже не так раділи своїй чудовій лісовій хаті. Став боятися Зайчик, вже не так спритно стрибала по деревах Білочка. А як же ж інакше? Всім відомо, що коли у тебе поганий настрій, то все виходить гірше, ніж завжди.

Тільки їжачок Чох-Чох ще не зустрічався з Жабою, бо бігав до ставка іншою стежкою. Мабуть, тому він і був, як завжди, у доброму гуморі.

От зібралися звірята за розлогою смере­кою, щоб порадитися. Прийшов і Чох-Чох. Питання було одне: як вигнати Жабу з рід­ного лісу?

І тут Чох-Чох питається Зайчика:

А пам'ятаєш, що відповів Білочці, коли вона пригостила тебе горішками?

— Так, я сказав їй: «Дякую, але мені це не потрібно, я не їм горішків!».

— Тобто, ти відмовився від них. Тому в таких випадках треба казати: «Дякую, але мені це не  потрібно». Правда ж, якщо Жаба хоче поділитися з вами своєю злістю, вона вам не потрібна?

— Ні, ні, - відгукнулися звірята.

 — Так, погані почуття вам не потрібні. Але ж, яки: страждаєте, ображаєтесь,то це означає, що Жаба змусила вас прийняти її, так би мовити «подарунок». Що робити? Не приймати таких подарунків! Так і сказати (або ж подумати): «Дякую, але мені це не потрібно!». А нейбільш виховане звірятко ще й привітається до неї: «Доброго ранку, Жабо! Як справи?» Ось побачите, що станеться потім.

Звірята так і зробили. Відтоді Жабу наче підмінили! Спочатку вона не розуміла, що коїться: її злість нічого не змінювала в гар­ному настрої мешканців лісу. Мало того: при зустрічі вони були привітні, усміхалися, за­питували про її здоров'я або просто казали «Доброго ранку, Жабо, який чудовий сьогодні день!»

Тепер і Жаба навчилася усміхатися. Вия­вилося, що зовсім вона не страшна, а навіть симпатична: в неї гарні розумні очі і трохи кумедна широка усмішка. Тепер, дивлячись на неї, просто не можна було не всміхнутися у відповідь.

З того часу Жаба завжди приєднувалася до дружньої компанії лісових друзів, коли вони поспішали до ставка. Жаба кумедно ляпала лапками, посміхалася й першою плюхалася у воду, обдаючи своїх друзів холодними крап­линками.

А й справді: краще ділитися усмішками, ніж образами!

Сьома донька

Було у матері сім дочок. Ось поїхала од­ного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулася додому аж че­рез місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скуча­ли за матір'ю.

— Я скучала за тобою, немов маківка за сонячним променем, — сказала перша доч­ка.

— Я чекала тебе, як суха земля чекає краплину води, — промовила друга дочка.

— Я плакала за тобою, як маленьке пта­шеня за пташкою, — сказала третя.

— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.

— Ти снилася мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п'ята.

— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці, помити ноги.

В.Сухомлинський

Велика радість

В одному місті жила родина: тато, мама й двоє дітей — Олексій і Аня. Діти любили, коли батьки їм щось купували й дуже цьо­му тішилися. Батьки намагалися потіши­ти дітей і часто купували їм солодощі й іграшки: ляльку Барбі, будиночок для Барбі — Ані; набір шерифа, машинки, денді для Олексія.

І ось наступив день, коли дитяча кімната заповнилася іграшками настільки, що в ній стало важко пересуватися. «Ось вам останні іграшки, — сказав тато, вручаючи їм авто­мобіль для Барбі й конструктор Олексію. — Тепер у вас є все, грайтеся й тіштеся».

Але коли діти роздивилися нові іграш­ки, їм стало нуднувато. «З ким би пограти­ся», — подумали вони й побігли на вулицю. Аня перша знайшла біля гірки групу дівча­ток. «Пішли до мене, — покликала вона, — у мене є будинок для Барбі зі світлом». «Ви­бач, нам ніколи, — відгукнулися дівчатка, —у сусідньому підвалі цуценята, ми йдемо їх годувати.» Олексій підійшов до хлопчаків: «Пішли до мене, у мене...»«Потім, потім! — крикнули вони. — Ми зараз зміїв запуска­ти будемо, тільки що зробили».

Аня з Олексієм пройшлися по всьому дворі. Але хтось грався у схованки, хтось у футбол, хтось вигулював собаку, а хтось ти­хенько виводив пальцем на брудному крилі автомашини візерунки. Гратися з дітьми ніхто не захотів. Ніхто не прийшов до них і наступного дня й через день. Діти засуму­вали так, що мама стурбувалася й повела їх до лікаря. «Здорові»,— втішив маму лікар.

Невідомо, чим би закінчилася наша роз­повідь, якби раптом не приїхала бабуся Даша. «У село, негайно в село», — вигукну­ла бабуся, побачивши сумні очі онуків.

Іграшки в село баба Даша взяти не доз­волила, але й без них там було ой як весело. Аня найбільше любила поливати город, тому що можна було лити воду не тільки на огірки, але й на ноги, на землю, робити в землі «грязьку» і тупотіти по ній босими но­гами. Олексій щоразу радісно зривався з місця, почувши квоктання курки. «Знесла»,

— кричав він, тримаючи в руках ще тепле яйце. І обом подобалося ловити в ставку пу­головків, засовувати їх у пляшку, а потім виливати їх із пляшки назад у ставок. А ввечері вони завжди дивилися на зірки.

Через місяць відвідати дітей приїхали тато й мама. «Ой, які ви в нас веселі сталі,

— зачудувалися вони, — спасибі, бабусю, що ти з ними зробила». «Це я дякувати по­винна, — відповіла бабуся, — такі діти чу­дові й з городом допомагали, і з курми, і з козою. Я б сама не впоралася». «Що ти, ба­бусю, — не погодилася Аня, — за що тобі нам дякувати?» А Олексій додав: «Коли ти можеш робити щось своїми руками, це для тебе найбільша радість».

О.Хухлаєва

Єнот Тьома

В одному лісі, на краю великої галяви­ни, у глибокій і темній норі жив-був єнот Тьома. У цій норі він народився, у ній він і жив. Коли інші тваринки стрибали й гра­лися, гріючись у ласкавих променях весня­ного сонця, Тьома сидів у своїй норі, зако­павшись у торішнє листя й думав. Думав Тьома про сонце, про зелену траву, про лег­кий вітер. Думав про те, що всі граються разом, а він тут один сидить у темряві... І ставало Єнотові сумно й дуже шкода себе, бідного й самотнього. Знову закопувався він у листя й закривав очі. Краще вже си­діти тут, ніж вилазити назовні: мало що там може трапитися. Та й звик наш Єнот до темряви. Страшно вилізти, страшно!

Але якось уранці Тьома прокинувся й почув голосне щебетання птахів, ласкавий шелест листя. В нору заглянуло тонке зо­лотаве проміннячко сонця й погладило тем­ну шерсть Єнота. Тьома понюхав повітря. З галявини доносилися запахи квітів і трав. І тут Тьома наважився й обережно висунув ніс із нори. В очі йому вдарило яскраве світло. А звикнувши до нього, Тьома поба­чив, що на галявині йде гра: Зайченя, Ли­сеня й Вовченя кидали один одному вели­кий різнокольоровий м'яч. Ой, як хотілося Тьомі приєднатися до них! Як схотілося тор­кнутися до цього прекрасного м'яча, а може, навіть погратися з ним! Ось зараз Лисеня кине його Зайчаті, а Зайчик... Зай­чик помітить Тьому, який тихенько визи­рає з нори, й кине йому м'яча!

— Ну ж, Зайченя, кидай мені! — крик­нуло Вовченя.

Зайченя розмахнулося й... І раптом ве­ликий м'яч із розмаху вдарив Тьому по носі! Тьома полохливо відвернувся й заліз як­найглибше. З темного кутка він дивився, як Зайченя підходить до його нори, підби­рає м'яча і... йде до своїх друзів. Сльози потекли по щоках Єнота. Як боляче йому було, як образливо!

«А я ще хотів з ними погратися! Ось вони які — мене навіть не помітили. Та ще й м'я­чем ударили! Напевно, вони не хочуть мене бачити. І правильно, я їм не потрібний. Та­кий полохливий, незграбний...». Витер Тьо­ма сльози й вирішив ніколи більше не ви­лазити з нори.

Так минуло літо, потім осінь, зима. А Єнот усе сидів у своїй норі. Тільки пізно вночі вилазив він, щоб поповнити свої за­паси їжі. А потім швидше біг у нору — хова­тися від свого страху.

Але ось пригріло сонце. Став танути сніг. Прийшла весна. Тепер із галявини часто долунав дзенькіт струмочка, поки ще тихий і невпевнений. І вирішив Тьома влаш­тувати прибирання — викинути старе ли­стя з нори. А мимо пролітала Сорока. Ба­чить — біля старої берези листя саме по собі ворушиться. Підлетіла вона ближче й по­бачила Тьому.

— Здрастуй, Єноте. Давно я тебе не ба­чила. Пішли до струмка. Там кораблики пускають.

— Правда?! — зрадів Тьома, але згадав минуле літо й насупився.

— Ні, не піду. Там мене всякий скривди­ти може. Мені й так добре.

— І зовсім не добре тобі так! — не вгамо­вувалася Сорока. —

Пішли, інакше ти просидиш у своїй норі всю весну!

— Так я можу й все життя в ній просиді­ти! — злякався Єнот і вирішив вилізти, а там будь, що буде.

І от іде Тьома, озираючись, до струмка. А там Лисеня, Вовченя й Зайченя сидять, кораблики з кори роблять в струмок пуска­ють. Злякалася Тьома, позадкував. А Ли­сеня його помітило і вигукнуло:

— Агов, дивіться, це ж справжній Єнот! А чому ми тебе раніше не бачили?

Розповів їм Єнот свою сумну історію. Здивувалися звірята, а Зайчик сказав:

— Так це ти живеш біля старої берези? А я думав, що наш м'яч об грудку спіткнувся! Ти ж вибач мені, Тьомо, за те, що я тебе по носі вдарив.

— Це ви мене вибачте, — сказав Тьома, — я думав, ви із мною гратися не хочете.

— Це ми не хочемо?! — вигукнуло Вовче­ня. — Та нам саме ще один помічник по­трібний! Дивися, скільки ми ще можемо корабликів зробити! За роботу!

Так у Тьоми й з'явилися вірні друзі. І звірята були раді новому товаришеві. А тем­на нора дарма чекала Єнота цілими дня­ми: Тьома приходив сюди тільки ввечері, поправляв свою м'яку подушечку із золото­го сіна й думав: «Який же я молодець, що вийшов тоді з нори».

О.Хухлаєва

Річкові камінчики

Валя хворіла вже третій тиждень. Важ­ко хворіла. Вона майже не вставала з по­стелі, їй важко було їсти, говорити. Цілими днями Валя лежала в ліжку нерухлива, бліда й сумна.

Лікар приходив майже щодня. Він уваж­но оглядав дівчинку; прописував їй все нові й нові ліки. Але Валі краще не ставало.

Мама втратила спокій. Вона місця собі не знаходила, дивлячись на дочку. їй бо­ляче було дивитися у Валині погаслі очі. Що тільки не перепробувала мама, щоб розве­селити дівчинку. Нічого не допомагало.

Одного разу мама побачила на вікні ко­льорові камінчики.

— Хто їх поклав сюди? — здивувалася мама.

— Це, напевно, діти залишили, — ледь проговорила Валя. — Дай їх мені, мамо...

Дівчинка довго розглядала камінчики, перекладала їх, знову уважно вивчала.

Наступного дня мама побачила на вікні нові камінчики. Валя присіла на постелі й почала уважно перебирати річкові камін­чики.

Коли мама повернулася з магазину, то побачила, що Валя розмовляє з кожним камінчиком: «Ось цей, блакитненький, Костя знайшов на березі. Як він хвалився ним. Не пошкодував, мені віддав... А цей, рожевий, Ніна надіслала; найулюблені­ший свій камінчик. Ой, а цей. Який смішний, жовто-червоний, Вова знайшов.

точно, він тільки такі шукає... Спасибі, друзі, за камінчики...»

Валя так захоплено гралася, що навіть не помітила, як мама ввійшла.

Щоранку Валя з нетерпінням чекала, які камінчики цього разу надішлють їй діти.

І щоранку мама знаходила на вікні все нові й нові річкові камінчики.

Через кілька днів прийшов лікар. Він був приємно вражений виглядом Валі. Дівчин­ка сиділа на ліжку, оточена різнобарвни­ми блискучими камінчиками, й привітно посміхалася лікареві.

— Звідки така краса, дитинко? — запи­тав лікар.

У Валі заблищали очі, рум'янець заграв на щічках. Дівчинка охоче й жваво почала розповідати лікареві, звідки і як з'явилися в неї ці камінчики.

Потім лікар оглянув Валю й звернувся домами:

— Вітаю вас, Наталю Володимирівно, вашій дочці більше не потрібні ні лікар, ні ліки.

— Спасибі вам, лікарю! — із вдячністю сказала мама.

— Спасибі скажіть тим дітям, які всі ці дні думали й хвилювалися про Валю й щодня надсилали їй річкові камінчики. Це вони вилікували вашу дочку! — відповів лікар.

А.Кузнєцов

Гарне

Прокинувся Юрчик уранці. Подивився у вікно. Сонце світить. День гарний.

І схотілося хлопчикові самому щось гар­не зробити.

Ось сидить він і думає: «Що, якби моя сестричка тонула, а я б її врятував!»

А сестричка тут як тут:

— Погуляй зі мною, Юро!

— Йди, не заважай думати! Образилася сестричка, відійшла.

А Юра думає: «Ось якщо б на няньку вов­ки напали, а я б їх постріляв!» А нянька тут як тут:

— Забери посуд, Юрчику.

— Забери сама, — мені ніколи! Похитала головою нянька. А Юра знову думає: «Ось якщо б Трезор у криницю впав, а я б його витягся!»

А Трезор тут як тут. Хвостом махає: «Дай мені попити, Юро!»

— Пішов геть! Не заважай думати! Поліз Трезор у кущі. А Юра до мами

пішов:

— Що б мені таке гарне зробити? Погладила мама Юру по голові:

— Погуляй із сестричкою, допоможи няньці посуд забрати, дай водички Трезору

В.Осєєва

Сльози верби

Верба плакала. Прозорі сльози її капа­ли у воду, і гладкою поверхнею озера розхо­дилися тендітні кола. Верба плакала через свою гірку долю. «Чому я завжди одна, а гілки мої завжди опущені. Чому я тужу ціли­ми днями?» — запитувала вона себе. Але відповіді не було; в озеро капали сльози, й Вербі ставало ще сумніше. «Інші дерева хо­роводи водять, гілки в них до сонця тягнуть­ся, небу радіють, а я все вниз дивлюся...», — скаржилася й плакала Верба.

Вода в озері від її сліз піднялася й зато­пила береги. «От і озеро до сонця потягну­лося, а я все нижче й нижче хилюся», — го­ворила Верба, бачачи як піднімається в озері вода. Верба продовжувала плакати, а вода все прибувала. И ось уже сама вона у воді виявилася. Не розуміла Верба, що це її сльози озеро в море перетворюють.

Коли верхівка Верби зникла під водою, і її не стало видно, Озеро промовило: «Ти зав­жди була незадоволена своєю долею, й не бачила як сонце світило на тебе, небо кли­кало, а земля годувала. Ти сама втопила себе в моїх водах. Сама...». Озеру було не по собі. Воно щиро жаліло Вербу. Але що ж ро­бити? Воно заспокоювало себе думкою, що Верба не вмерла а стала прекрасним підводним деревом... Може тепер, опам'я­тавшись від свого довгого земного сну, вона розповідає морським мешканцям про не­скінченну красу землі...

М. Скребцова

Квітка Незабудка

Недалеко від великого міста був ліс. У лісі була галявина. На ній росли різні квіти. Коли була гарна погода, на галявину при­літали метелики, у траві заводили свої дзвінкі пісні коники. Легкий вітерець, пролітаючи над лісом, розгойдував траву й де­рева, приносячи з собою приємну прохолоду.

Квіти вміли розмовляти. Кожна з них розповідала іншій лісові новини. Іноді квіти гралися одна з однією в м'ячик із крапель­ками роси. Весело їм було жити на галя­вині!

Один раз вранці на галявині з'явилася нова квітка. У неї була тонка стеблинка з маленькими листочками й малесенькими зеленими пуп'янками.

— Ти схожа на звичайну траву, — сказав великий червоний Мак, — ти вся зелена.

— Ні, — відповіла новенька, — я — квітка. Мене звати Незабудка.

— То яка ж ти квітка, якщо твої пуп'янки не розкриваються! — сказали Ромашки, погойдуючи голівками на тонких ніжках. — Ось ми. Ромашки, на цій галявині вже давно, але квітів, яких би називали Неза­будка не знаємо.

— Таких квітів немає! — задзвенів Дзвіночок. — Нас тут багато, але ніхто не знає квітів Незабудок.

І всі квіти на галявині сказали:

— Немає такої квітки! Ти не наша! Ми не будемо дружити з тобою!

Маленька тоненька Незабудка огляну­ла себе: «Так... Я й справді вся зелена, й пуп'янки мої не розкриті... Звичайно, ніхто й говорити зі мною не хоче, а дружити — тим більше». Від цієї думки вона відчула себе самотньо. їй стало так сумно, що вона стала в'янути: стеблинка стала ще тонша, листочки опустилися, а пуп'янки схилили­ся до землі... Незабудка вже майже зав'я­нула, як раптом пішов дощ. Він напоїв Не­забудку рятівною вологою, вона ожила й знову почула гордий голос Ромашки:

— Подивіться, яка в мене велика квітка з жовтою серединкою й з білими пелюст­ками. Я схожа на сонце!

— А ми, — задзвеніли Дзвіночки, — ми найдзвінкіші на всій галявині. Знаємо ба­гато пісень і лісових історій.

Маленькій Незабудці знову не було чого сказати. Так її, втім, ніхто б і не слухав, адже вона була зовсім не схожа на квітку.

«Треба, щоб мої пуп'янки розпустилися, і всі тоді побачать, що я теж квітка», — ду­мала Незабудка.

...Уранці з її пуп'янків з'явилися квіточ­ки — дуже гарні, блакитні з білим полис­ком.

Прилетіли птахи й защебетали:

— Ми літали по всьому лісі, але ніде не

зустрічали такої прекрасної й незвичайної

квітки!

Квіти влаштували бал на честь Блакит­ної Незабудки. Вона танцювали й співала найкраще. її вибрали королевою балу, і на її віночку заблищала корона. Незабудка була щаслива й горда: адже вона зуміла не впасти у відчай і розцвіла. Тепер усі поба­чили, що вона й справді Незабудка — пре­красна квітка. Настільки прекрасна, що кожний, хто хоч раз побачить її, яка скром­но росте на краю галявини, біля струмка, той ніколи не забуде небесної блакиті її пе­люстків. Тому її так і назвали — незабуд­ка!

О.Гавриченко

Твій найбільший приз знаходиться за дверима страху

Зайченя було ще маленьким. Воно так мало знало про навколишній світ. Воно знало, що 

коли поруч мама — це добре. Коли воно гризе капустяний лис­точок — це чудово! 

А коли хтось пригостить морквинкою — це майже щастя. Коли по­руч і мама, і 

друзі — це також щастя.

Але багато було й неприємного. Щось за­ворушиться в кущах або почне стукати там — 

страшно! Мерщій звідти!

За струмком росте така соковита смач­на травичка, а перестрибнути страшно: а раптом не 

зможе і намокне така чудова шуб­ка?

Ось сьогодні Лисеня з Ведмедиком за­пропонували змагання, хто швидше добі­жить до струмка. 

Воно ж безпечно, весело бігти з друзями духмяним лісом, але... «Що, як я добіжу останнім?

 І всі сміятимуться з мене? Ні, краще просто посидіти й подиви­тися, хто переможе».

Ось і доводиться сидіти! «Чому я не народився їжачком? — жалкує Зайченя, — я б тоді нікого

 і нічого не боявся, як їжачок Чох-Чох».

А тут і сам Чох-Чох, легкий на згадку і, як завжди, бадьорий:

— Привіт, довговухий, знову щось не так?

Розповів йому Зайчик про свою печаль.

— Та це ж нескладно, — відповідає Чох-Чох, — запам'­ятай: твій найбільший приз 

знаходиться за дверима страху. Поміркуй над цим!

І їжачок по­котився далі. А Зайченя замислилося:

— Що таке їжачок сказав мені? Який це мій найбіль­ший приз? Мабуть, це ве­лика соковита 

хрумка морквинка! Ну, що ж, заради та­кого призу вар­то й ризикну­ти.

І  зайченя негайно приступило до справи.

— По-перше, хто там часом стукає в ку­щах?

Страшно! Але воно уявило, як смачно вгризтися в морквинку, і почало потихень­ку, 

обережно просуватися до страшного місця...

І як же воно здивувалося! То сту­кала суха гілочка, коли дмухав вітерець. Зайчик аж 

посміхнувся. В грудях у нього щось розширило­ся, і стало вільно дихати. І хоча морквинки там 

не було, ця мить була дуже схожа на ща­стя.

Він зміг! Він подолав свій страх! Це й насправді вияв­лялося найбільшим при­зом, коли 

почуваєшся вільним і сміливим.

Чох-Чох був правий: найбільший приз чекає нас за дверима страху.